Пан Владислав розповів про війну, поезію та моторошну літературу. Що між ними спільного? Як вони незримо перетікають одна в одну? І які проблеми є в «українській ветеранській прозі»?

Ви з дружиною рік тому заснували видавництво «Дім Химер». Розкажіть про шлях до видавництва.

 

Гадаю, так склалися обставини. Відслуживши свій контракт у ЗСУ й опинившись на мирній землі, я раптово зрозумів, що не здатен працювати на когось, прогинатися, плазувати, виконувати чиїсь вказівки чи накази. І тоді ми з дружиною, письменницею Вікторією Гранецькою, якось говорили про книги, про наші химерні смаки в літературі і про те, як бракує подібних видань у сучукрліті. Зрештою, дружина жартома запропонувала: може, ми б заснували власне видавництво? Я вхопився за цю ідею з усією серйозністю. Поки Віка реєструвала юридичну особу, розробляла концепцію видавництва та підбирала авторів — я освоїв графічний дизайн, верстку, монтаж, почав цікавитися SMM-стратегіями.

Було складно: доводилося — і досі доводиться — працювати фактично цілодобово, однак такі стресові умови й дозволяють ветеранам розкрити власний потенціал на повну. Словом, так почався «Дім Химер» — з письменницько-ветеранського подружжя, голого ентузіазму й шести котів.

 


Колись ви заявили, що принципово не займатиметеся перекладною літературою. Чому саме так?

Справа в тому, що це набагато більше, ніж якесь тимчасове видавниче рішення чи стратегія. Не займатися перекладною літературою — принципова позиція «Дому Химер», і цей принцип, власне, звучить так: «прагнемо не стільки закордонного українською, як українського — іноземними».

Наша мета — видавати книги лише українською мовою й тільки українських авторів (можливо, у майбутньому — з унікальними разовими винятками); просувати вітчизняних авторів нашим читачам — як альтернативу перекладній літературі тих самих жанрів; створювати їм потужну медійну промоцію й утілювати разом із ними проєкти, котрі вражатимуть людей настільки, що ті навіть не встигнуть зауважити, як стануть читачами. Хтось має зосередитися на тих, кого ми з вами вже маємо, — на українських письменниках. Так, це складно. Так, ми молоде видавництво. Так, тут роботи — непочатий край. Так, це ризиковано, це непрогнозовано. Часом і невигідно. Але! Ми свідомі цього та готові долати не тільки перелічені складнощі, а й будь-які інші випробування в майбутньому, навіть якщо зараз їхні масштаби нам і не уявити. І знову ж таки, головна мета усього-усього згаданого вище — популяризація читання серед українців.

Статистика свідчить, що майже 70% наших співгромадян не прочитали за рік жодної книги. Це направду трохи лякає. Тому вважаю, що будьяке видавництво — це насамперед інструмент для популяризації читання. І лише десь-якоюсь-там-чергою — бізнес. Тож усі наші книги, автори, промоція — взагалі кожна дія та кожне рішення — спрямовані на прискорення еволюції т.зв. «громадянина звичайного» до «громадянина-який-прочитав-хоч-одну-книгу-за-рік», а потім і до «вибагливого читача».


З чим, на вашу думку, пов’язаний сплеск зацікавленості українських читачів та видавців «темною» літературою?

Гадаю, на тлі досить повільного й водночас хаотичного розвитку вітчизняної та перекладної «темної» літератури кількість та вже і якість доступних позицій перестала задовольняти потреби. Насправді інформаційна війна ніколи не припинялась. Навіть після розпаду Совєтів і проголошення Незалежності нездорові імперіалістичні нахили спонукали Росію будь-якими методами та за всяку ціну стримати, придушити і зрештою асимілювати й так пригнічену мовно-культурно-мистецьку сферу України, що формувала нашу національну ідентичність.

Після Революції 2014-го почався довгоочікуваний спротив російській культурно-мовній агресії на державному рівні. З 2014-го книговидання та літпроцес почали набирати шалених обертів, нарешті отримавши змогу вільно та стрімко розвиватися. Відтак цікавість дедалі ширшої горор-спільноти до закордонних новинок «темної» літератури не зосталася непоміченою: попит завжди породжує пропозицію.

 


Як ви опинилися в АТО? І як перейшли в літературу? Ці процеси пов’язані?

Ще б пак, пов’язані! Спробую розповісти про це більш-менш хронологічно. Родом я з Вінницької області, шістнадцятирічним утік із дому до Криму, вивчав там юриспруденцію, працював, практикувався у Верховній раді АР, аж доки не почалася Революція.

Після Майдану, разом із першою хвилею добровольців вирушив захищати східні кордони у складі 5 ОБАТ Добровольчого Українського Корпусу «Правого Сектору», згодом командував загоном у ДБ «ОУН», 7-му розвідбаті ДУК ПС, устиг навіть трохи повоювати нелегалом у лавах полку «Азов» через ОРСП «Одін». Улітку 2014-го був поранений в Іловайську. Загалом — чотири з половиною роки на війні, з них останні два з половиною — на контракті в 93-ій окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Піхотинцем — на Бутівці, артрозвідником — у Кримському. Потім — ТВО начальника пресслужби бригади, автор почесного найменування «Холодний Яр» та тексту офіційного гімну бригади у виконанні гурту «Тінь Сонця».

Найнеймовірніший збіг обставин спіткав мене поблизу Кримського. Тоді я стояв на РЛС (радіолокаційній станції), і так склалося, що в моєму підпорядкуванні була дівчина Оля, теж з артрозвідки. Як виявилося згодом — сестра моєї майбутньої дружини Вікторії Гранецької. Якось їй знадобився телефон, під рукою виявився мій, і там Оля побачила відкриту нотатку й записаний у ній вірш. Прочитала, попросила ще, потім ще, а далі раптом каже: «Моя сестра — письменниця, і я думаю, що твої вірші вона має побачити». Узяла першу-ліпшу поезію й надіслала своїй сестрі частинами, шматочками смс-повідомлень. Вікторія прочитала. Невдовзі організувала збір коштів на видання збірки, десь за тиждень необхідна сума була зібрана, а Сергій Пантюк зголосився видавати книгу.

Так з’явилася «Трансгрес(і)я» — моя дебютна збірка віршів. Командування бригади з цієї нагоди дало мені звільнення на кілька тижнів, тож ми з Вікторією вирушили Україною презентувати книгу. Десь посеред цього божевільного туру — закохалися, за кілька місяців одружилися. Вона дочекалася мене з армії — уже як дружина, а потім ми заснували «Дім Химер». Й ось — разом пишемо, разом працюємо 24/7, разом виховуємо сімох котів. Такі справи.

Війна, література, кохання і коти. Сордівська формула щастя.


Які книжки ви читали на фронті?

На фронті читав у тому ж ритмі, що й завжди: постійно й багато. Та саме на передовій я по-справжньому відкрив для себе українську літературу, прикипів до неї. Це почалося, коли на шахту «Бутівка», ризикуючи життям під щільними обстрілами, волонтери привезли допомогу. Не їжу, не спорядження, не медикаменти чи однострої, а книги Олеся Бердника — «Чаша Амріти» й «Зоряний корсар». Окрім мене, їх ніхто не читав, а я тим часом пізнавав нескінченність людини та нескінченність космосу. Потім, дякуючи Вікторії, сталося моє феєричне знайомство із сучасною літературою: її «Тіло™» читав десь на Луганщині в «сірій зоні». Той містичний роман — любов із першого погляду. Неймовірна атмосфера й непередбачувана динамічність сюжету не відпускали ще довго, а герої несподівано стали рідними.

Тоді ж відкрив для себе Сергія Жадана, Тараса Антиповича, Ярослава Мельника, Любка Дереша, Леоніда Кононовича, Василя Шкляра, Михайла Бриниха. Й отак поспіль — майже сотню книг. Буквально все, до чого міг дотягнутися. Якщо чесно — досі не можу зупинитися (усміхається).


Чому українське суспільство так чи інакше прагне дистанціюватися від «ветеранської прози»?

Бачу тут два аспекти — один я чудово розумію, а от інший не збагну взагалі. Наше суспільство дистанціюється від «ветеранської прози» і втомлюється від війни не через антиукраїнські настрої та не за браком патріотизму. Ні. Війна вже торкнулася кожного. Цифри та емоції — абсолютно полярні речі, це зрозуміло навіть третьокласнику. Суспільство спершу намагається викликати з допомогою жаху цифр у собі належні емоції. А потім — втомлюється від війни, бо ця постійна симуляція-мімікрія таки надзвичайно виснажує. Так ми лише збільшуємо ментальну прірву між військовими/ветеранами та звичайними громадянами: подаючи крізь ЗМІ насамперед цифри, а лиш потім — історії. А люди після такого воліють не читати своєрідні «оцифровані» мемуари: цю мову вони чують щодня і достобіса втомилися її не розуміти.

Ніяк не збагну іншого: чому, ну чому так багато ветеранів-письменників обмежують себе мемуарами, реалізмом і бозна-чим іще? Чому переважна більшість — досі вперто гне страждальну лінію «скривдженої», «зажуреної» України, з похиленою вербою і калиною, аж хочеться взяти кобзу й затягнути про гірку долю? Я переконаний: ветеранам теж необхідно адаптуватись. Додайте до спогадів про війну літератури нуару, фентезі, містики — байдуже! — заберіть до біса прилизану цензуру, напишіть не про те, що начебто треба розказувати, а про те, чого ніхто, окрім вас, не розповість.

 


Розкажіть про інтермедіальний проєкт «Там, де вдома».

Це інтерактивний мультимедійний проєкт видавництва «АССА» за підтримки Українського Культурного Фонду, у рамках реабілітації та соціалізації ветеранів. До книги увійшли 112 віршів про любов та війну восьми поетів: чотирьох учасників бойових дій та чотирьох жінок, що волонтерили для фронту, чекаючи коханих із війни. Проєкт має спеціальний ютуб-канал, де можна послухати вірші як у виконанні відомих митців, зірок, культурних діячів, так і в авторському прочитанні. Та й узагалі всіх охочих. Долучитися може справді кожен. Потрапив я до проєкту та списку авторів узагалі випадково. Якось традиційно виклав на сторінці в соцмережі ранкового вірша (тепер усім відомого, завдяки фразі «котячі лапки — це там, де вдома»), а тоді раптом мені написала письменниця Юлія Ілюха й запросила до участі. Мене долучили ледь не останнім, збірка вже була сформована — автори лише сушили голови над майбутньою назвою. Аж тут несподівано з’являюсь я — з котячими лапками на сніжній ковдрі полів Донбасу.


У вашій «Безодні» особливо сильно вражає потужний фантастичний елемент. З чого він виник?

Спершу фантастичні моменти мали одну мету — відвернути увагу читача від деяких ситуацій, котрі, хоч і дуже схожі на містику, та якраз справді відбувалися в реальному житті. Таке часто трапляється у стресових ситуаціях на кшталт війни чи революції: коли бачиш щось на власні очі, ба більше — це бачиш не лише ти, а пояснити раціонально не можеш. А потім раптово прийшло усвідомлення: та це ж ключ до актуалізації війни в літературі! Коли військова проза без цензури, але на реальних подіях починає балансувати на межі наукової фантастики й горору — вона зачіпає і починає безконтрольно притягувати додаткові цільові авдиторії.

Протягом усієї історії українці пишуть та оповідають про реальні події переважно в контексті «героїзації» та «демонізації». Кожному зрозуміло: ми хороші, ми молодці, чуйні, щирі, добрі, хоробрі, гостинні. А вороги наші страх які погані, дурні, страшні, підлі, мерзотні, нахабні. Та зазвичай вороги чомусь брали над «світлими» українцями гору. Затим ми, переможені та зраджені, всідалися під кущем калини, брали кобзу й затягували тужливу думу про важке життя. Годі намагатися підлаштовуватися під обставини й вигадувати якісь щораз сумніші виправдання для прийдешніх поколінь, як було досі. Ні, ми не «хороші». Ми не жертви — ми хижаки на своїй землі, настав час зізнатися собі в цьому.

Ми — це чорний космодесант, що топче ворожі черепи під палаючим Кремлем.

Ми — кіборги, ми — ті, хто своєю кров’ю, болем, відчаєм та мріями породили Чорного Бога в бездонній свердловині під копром на краю світу. І він — сутність із ворожих трупів, чорної води й вакууму — служитиме нам, доки не вмиється кров’ю і не загине кожен, хто прийшов до нас із мечем!

Ворожі страхи оживуть — якщо ми нарешті приймемо себе й почнемо вірити.


Спілкувались Катерина і Анатолій Пітики.