Інтерв’ю з Мариною Панфіловою, авторкою твору «Хлопець із Прип’яті», що, серед інших, переміг на конкурсі «Антисоціальна мережа» видавництва «Дім Химер», та роману «Тисяча танців у непоборній ночі».

Сюжет «Хлопця з Прип’яті» розгортається на інтернет-форумі: тред починається із дивного фото з музичного фестивалю, який наче проходив у Прип’яті у 90-х. До розслідування долучаються інші користувачі, під кінець оповідання вони з’ясовують, що *тут був жирний спойлер*

Імена персонажів спрощені і транскрибовані з англійської для зручності.

Обговорили переможний твір авторки, її погляди на майбутнє.


- З яким би персонажем твору Ви б себе засоціювали?

- Важко сказати, в кожному персонажі я бачу часточку себе. З одного боку це Райз, хлопець, який дуже цікавий до всього, але ще наївний до цього світу; прагне про все дізнатись, але не все ще може зрозуміти. З іншого боку, це Олег, який вважає навпаки, що все знає, і йому здається, що він дорослий, може владнати з усім. І все одно лишаються частки світу, оповиті туманом. Це, мабуть, банально, але я як жінка асоціюю себе з двома жіночими персонажами, у них обох є тонке відчуття всього. Для мене дуже важливий цей етап навчання, і мені цікаво, як Настка навчається по ходу цього діалогу від Мамочки, істоти набагато древнішої за неї. Ну і два персонажі, що лишаються, це tea та curiosity_rover, вони в цій ситуації – найбільш звичайні люди, недотичні до всього жаху цього світу, у них я також можу побачити частку себе, бо останнім часом часто трапляються ситуації, коли опиняюся в якомусь новому середовищі, все для мене нове, і я намагаюсь підлаштовуватись, але все одно лишається щось, про що всі говорять, а я не можу почути. 

- Мене дуже цікавить Настка в цій системі образів. Ви сказали про процес навчання, чого навчається Настка за період комунікації з іншими персонажами, з Мамочкою?

- Настка – молода, вона лише нещодавно з’явилася в цьому світі, сприймає ще все дуже просто, в межах системи цінностей покоління Z. З іншого боку – Мамочка, яка пережила набагато більше, і звісно, що Настка опирається Мамочці, коли вона усвідомлює що вони з одного єства. Між ними відбувається прихована дискусія, і саме наприкінці, через сон, Настка розуміє своє значення в світі, передусім через комунікацію з Мамочкою.

- Дійсно, в останньому сні Настка отримує доступ до якоїсь архаїчної свідомості: зникає телефон, зникає інстаграм, з’являються ритуальні елементи. Повернення до витоків?

- Це не просто повернення, це саме синтез. Як на мене, мережа не є протиставленням архаїці, це і є архаїка. Це певний простір, в якому всі ми існуємо в циклах постійного спілкування, постійної комунікації, постійного народження і смерті. Якщо дивитись на наші акаунти, – вони легко з’являються і зникають. Я сама преживала кілька моментів, коли мені хотілося зникнути, але, врешті, я поверталась на своє місце з більшим знанням, більшим досвідом. І мені здається, Настка, отримавши доступ до своєї архаїчної природи, не покине цю мережу, залишиться в ній, надалі існуватиме як єство, у якому нове і старе поєднуються в цілісний образ.

- Щодо мережі: чому формат форуму, чому не якийсь паблік «Вконтакті»? 

- Форум – це такий простір між старим і новим. Люди заглядають туди не так часто, це видно по датах повідомлень. Частково це зумовлене технічними обмеженнями оповідання: я мала вкластися у певну кількість символів, тому воно позбавлене того флуду, який би був у реальності. 

- Літературність мовлення персонажів – це загравання з реальністю чи додатковий натяк на нереальність того, що відбувається, на те, що персонажі з різних світів?

- Всі мої твори, навіть найбільш фантастичні, так чи так засновані на моєму особистому досвіді. Цей текст – не виняток. Кожен із цих персонажів генерує власний текст, однак ніхто з них не може вийти за межі правил генерації цього тексту. Це звичайні соціальні правила, правила граматики, правила існування в цьому світі. Кожен з них хоче почуватися вільним, але дуже боїться помилитися. 

- Чому цих персонажів взагалі зацікавило фото, з якого почалося це розслідування? Це теж з Вашого особистого досвіду?

- Так, звісно. Тут центральним є образ Райза: він звичайний десятикласник, у нього, очевидно, небагато друзів, він може присвячувати місяці різним теоріям і наративам, які були закінчені набагато пізніше за його прихід. Основний конфлікт Райза в тому, що він хоче бути до чогось причетним, присутнім при чомусь. Він певною мірою ризикує, коли стикається з цією плитою (у творі плита сама собою зникала і поверталась на місце, це маркер ілюзорності нашої реальності – прим. ред.). Він навіть готовий покласти своє здоров’я, відчуває себе у пастці. Думаю, це зараз дуже поширена ситуація: підлітки ізольовані від суспільства, одне одного. Батьки їх не розуміють, у них часом навіть нема можливості завести друзів-однолітків. На форумі для всіх ця історія – жарт. Кьюріосіті Ровер – адмін форуму – як і Райз, маргіналізований, як людина без зору, сприймає все через text-to-speech. Саме тому просить учасників форуму описувати всі зображення.

- Якби Вам треба було припустити, що один із персонажів – не людина, хто б це був? Мені здається, що Ті – бот чи штучний інтелект, але цікаво, як є насправді.

- Мені імпонує ця думка, але я не думаю, що можу дозволити автору отак померти (сміється). Не буду закривати це питання остаточно, але для мене найбільш позалюдськими є персонажі Настки та Мамочки. Не тому, що вони від самого початку не були людьми, а тому, що вони вже відійшли від цього стану певним чином.

- Мамочка мала реальний прототип, чи це радше архетип?

- Я не зустрічала подібної людини, цей образ мені багато в чому довелося відтворювати з контекстних зачіпок.

- Чи є син Мамочки її альтер его, чи він таки реально існує?

- Навіть якби в Мамочки не було сина, вона б залишалась мамочкою, як такий собі архетипний, всеоб’ємний образ. Навіть коли сина, можливо, уже немає у цій реальності, він все одно далі існує для неї, в її тексті. І це, можливо, єдиний доказ, який нам потрібен.

- Чому Чорнобиль і Прип’ять?

- Жаль, що ви не можете оцінити всі тексти нашої групи (авторів), збірка ще не вийшла. Дуже важливою темою для нас є порожні місця, місця переходу, простори, у яких існування позначається лише знаками колишнього. Чорнобиль, мені здається, є таким простором – близьким всім українцям і водночас далеким по духу. Можливо, зараз ми розуміємо це краще, коли ми зачинені в своїх домівках, коли весь світ сприймається як щось далеке.

- Якщо зараз світ втрачає свою реальність для нас, чи досягнемо ми, на Вашу думку, такого рівня конструювання альтернативної реальності, який ми бачимо у випадку Олега? 

- Я маю надію, що людство зможе дійти до чогось подібного. За останній місяць я сповнилася більшою вірою в людей. Я завжди відчувала себе на маргінесах, відірваною від усіх, як Райз, Кьюріосіті Ровер. Однак у цій ізоляції я як ніколи відчуваю єдність з усіма тими людьми, які залишаються у цьому міфологічному просторі мережі. Тому думаю, наша здатність конструювати ці інтенційні світи, породжувати новий досвід на основі старого лише розвиватиметься. І чим далі, тим кращим ставатиме людство.

- Чи не боїтеся Ви, що чим більше ми конструюватимемо паралельний світ, то більше занепадатиме реальний світ, як ми, власне, бачимо у творі?

- Я сповнена оптимізму. Створюючи новий світ, ми не заперечуємо той, який існує, ми лише вводимо в нього нові грані, нові можливості. Тому я не боюся нічого.

- У мене також є питання до Вашого роману, про вашу персонажку Марту. Вона – уособлення того, чого у Вас надміру, чи того, чого Вам не вистачає?

- Марта дуже цінний для мене образ, бо коли я дивлюся на себе в дзеркало, я бачу не себе, а саме Марту, тобто, когось схожого і водночас протилежного мені. У ній багато моїх почуттів і слів, але поводиться вона геть інакше. Вона якщо не альтер его, то мій двійник у цьому світі.

- Чи варто наважитись стати нею, чи Вас задовольняє стан речей у ваших стосунках?

- Якби я захотіла стати нею, то не змогла б. І я не хотіла б давати її більше влади, ніж вона має зараз.

- Які подальші творчі плани?

- Моя творчість ніколи не закінчується, вона триває, і, сподіваюсь, триватиме ще дуже довго. Наприклад, мій роман «Тисяча танців» – текст, який і надалі можна творити, генерувати і доповнювати. Можливо, варто буде повернутися до самого початку, подивитися, чи вийде створити із тих самих зерен щось цілком нове. Зараз чекаємо, коли вийде збірка «Антисоціальна мережа», хотілося б і надалі тримати зв'язок із моїми колегами, співавторами.

- Повертаючись ще раз до «Хлопця..»: як став можливим контакт між цими двома світами? Як вони співвідносяться, співіснують?

- Насправді світів тут більше, ніж два (це розкрито в інших оповіданнях збірки). Основна причина розшарування світів розкрита в оповіданні моєї колеги Еліс Честер «Феномен Валентини». Ви сказали про Прип’ять, – зруйновану і ту, яка далі живе – про Київ, не такий яскравий Паленськ, який детальніше розкрито в оповіданні «Заглядаючи в очі руйнації». Тут легко казати про двійництво, про те, що зруйнований світ наприкінці оповідання є дзеркалом живого світу. Але мені здається, це щось більше за віддзеркалення. Тут важливо розуміти, що кожне живе місто несе в собі можливість мертвого міста; водночас, кожне мертве місто зберігає ознаки колись живого міста.

- Я так розумію, ми з вами живемо у реальності Райза, для нас Київ не зруйнований. Або ж його зруйновано, і ми живемо у сні. Якщо це так, що зруйнувало нашу реальність?

- Не так важливо, що її зруйнувало. Це якась абсолютна катастрофа. Причина багато в чому непояснювана, звичайний обиватель не може її осягнути. Це добре розкрито у «Заглядаючи в очі руйнації». Треба пам’ятати, що є не тільки ті катастрофи, що вже відбулися, але й ті, що лише відбудуться, і ті, що відбуваються зараз, але ми не здатні їх помітити.

- Тобто, катастрофа нині перетворилася на певну константу, і неважливо, якою буквою вона позначається?

- У ваших словах є слушність.


Розмовляла Єлизавета Гугнівенко

05.04.2020 р.