Проросійський пропагандист Кочубей, який живе в Києві, знайомиться з екстравагантною націоналісткою Гремиславою, снайперкою АТО/ООС, яка пише роман про Бандеру. Його текст випадково опиняється в Кочубея, і так з’являються дві паралельні сюжетні лінії: перша – про пригоди Кочубея на фронті українсько-російської війни, друга – про Степана Бандеру.

Олег КОЦАРЄВ для порталу Texty.org.ua

Культура починає долати травми минулого і нинішньої війни, коли поряд із серйозними, трагічними та патетичними творами на ці теми також зявляються іронічні, самоіронічні, гротескні історії.

Важливе уточнення – щоб ці твори не були намаганням «не помічати» проблем чи скидати їх набік, обмежившись елементарним жартом (модель «Кварталу 95»), а могли занурюватись у травматичну тематику. І вони з’являються. У такому дусі знятий свіжий фільм про добровольців на війні «Наші котики». Одразу згадуються «атошні» тексти Сайгона чи Якорнова, епопея «2014» Івченка.

Важко сказати, наскільки далеко зайшов цей процес і чи вже можна говорити про нову якість осмислення болісних історико-військово-політичних вузлів. Та в кожному разі в українській літературі з’явилася чергова книжка, що працює саме на таку тенденцію.

Мова про роман «Бандера Distortion» Олега Шинкаренка, надрукований видавництвом «Дім Химер» – у фантасмагоричному світі цього тексту читачі зустрінуться і з винесеним у заголовок Степаном Бандерою, і з сьогоднішніми бійцями АТО/ООС, і з ворогами, з їхніми колаборантами, а також із націоналістами, комуністами, нацистами і фашистами ХХ і ХХІ століть.

Промовистий уже початок роману: в наші дні в Києві мешкає активний (і при тому цілком «диванний») проросійський пропагандист на ім’я Артем Кочубей. Попри те, що вже кілька років іде війна з Росією, Кочубея в українській столиці ніхто особливо не чіпає (тут якраз чистої води реалізм).

Але інтернетному воїну починає ввижатися, що його хочуть убити. Він зв’язується зі своїм московським куратором і хоче виїхати до нього, але на вокзалі, тікаючи одразу від двох чоловіків, схожих на Бандеру, плутає поїзди – і вирушає не на Москву, а до Костянтинівки.

У купе Кочубей знайомиться з екстравагантною націоналісткою Гремиславою, яка воює в АТО/ООС і пише роман про Бандеру. Його текст випадково опиняється в Кочубея, і так з’являються дві паралельні сюжетні лінії: перша – про пригоди Кочубея на фронті українсько-російської війни, друга – про Степана Бандеру.

Абсурд, іронія, гротеск і дивакуваті сюжетні ходи ані на мить не полишають роман «Бандера Distortion». Ось звичайні пасажири в потязі Київ-Костянтинівка обговорюють нюанси взаємин між різними розгалуженнями ОУН у 1920-1950-ті роки. А ось особливий прилад, планшет «Дзеркало Скажи», довільно генерує тексти в стилі кремлівської пропаганди.

Дочка Степана Бандери в Баварії йде через ліс, нагадуючи Червону Шапочку, зустрічає пасивного і розчарованого вовка, який ховається, почувши мисливців, а вони виявляються колишніми нацистами з Фольксштурму, що їм не подобається «чеський» акцент дівчинки.

На цьому тлі вже не дуже здивує російський танк на Донбасі, в якому скажений найманець із Англії провалюється в шахту та агітує там шахтарів за «Новоросію» англійською мовою…

Так працює деконструкція від Олега Шинкаренка: та чи інша подія розкладається на версії, міфологеми, до них додаються культурні контексти, химерні потенційні варіанти розвитку подій, і все це збирається в нову образну єдність. Мабуть, саме звідси в назві книжки слово «distortion» - цей термін у музиці (головно в рок-музиці) позначає ефект перетворення гітарного звуку, надання йому нового, жорсткого звучання.

Історія і сучасність у романі так само зазнають суттєвої модифікації, набуваючи химерного драйву. Та хіба не в подібний спосіб відбувається звичайна міфологізація важливих подій і осіб? Шинкаренко іронізує з ідеалізації та демонізації Бандери й українського націоналізму, змальовує, зрештою, в кумедних контекстах усі можливі політичні рухи з їхніми діячами. Полем для подібної гри постає і матеріал сьогоднішньої українсько-російської гібридної війни.

Книжка «Бандера Distortion», однак, - не просто потік навколополітичного стьобу. Це ще й робота з реальним історичним і сучасним фактажем. Хай яким дивним це може здатися на перший погляд, Шинкаренко, поряд зі своєю нестандартною письменницькою фантазією, використав і чимало реальних джерел.

Дещо з цього увійшло в цікаві та розлогі (звісно ж, суб’єктивні) примітки. Отож, після ознайомлення з романом виникає бажання самому понишпорити в темі та скласти власне уявлення, скажімо, про спробу проголошення незалежності 1941 року, про суперечливі відносини з Німеччиною різних європейських рухів середини ХХ століття тощо.

Деміфологізація від Шинкаренка, таким чином, це не повалення кумирів, а художній прийом, який допомагає по-новому подивитися на дискусійні, складні та водночас стереотипізовані історичні теми. Те саме з сучасністю.

Письменник не ховається за суто літературним експериментаторством від «непростих» тем на зразок життя цивільних у зоні «млявих» бойових дій на Донбасі, масової колаборації з агресором, вибухового коктейлю радикалізму і байдужості тощо. Не даючи, звісно, рецептів, він дає привід замислитися. Так химерний гротеск стає ще й сатирою.

Поряд із дивакуватими сюжетними віражами, роман «Бандера Distortion» позначено й іншими естетичними «спецефектами». Це, наприклад, різноманітні стилізації (є навіть стилізації під австрійського містичного письменника, автора легендарного «Ґолема» Ґустава Майрінка – виявляється, і Майрінк, і Бандера в різні роки жили в одному баварському містечку Штарнберг, і це не вигадка Шинкаренка).

Часом з’являються помітні метафори, алюзії тощо. Оригінальному письму роману «Бандера Distortion», щоправда, дещо бракує мовної пластичності, найбільше це позначається на діалогах: у багатьох із них відчувається надмірна, сказати б, публіцистична одноманітність стилю. Що, звісно, може сприйматись і як самостійний стилістичний прийом.

До речі, сам Олег Шинкаренко вважає свій роман зразком літературного стилю метамодернізму. Метамодернізм – взагалі, досить суперечливий і неоднозначний термін, іноді його вживають паралельно з поняттям «постпостмодернізм».

Часто маються на увазі культурні явища «після постмодернізму», коливання між тенденціями модернізму і постмодернізму, постійні перемикання різних стилістик і манер, повторення і перекомбінування певних ключових епізодів, послідовний сумнів і поєднання різних трактувань навіть усталених істин, надзвичайна синкретичність як наслідок інформаційного перевантаження. Хто зацікавиться, може познайомитися зі статтями на цю тему.

Шинкаренко навіть створив свій варіант «Маніфесту метамодернізму». Багато кому такі вправляння можуть видатися геть маргінальним дивацтвом, а втім – це один із сучасних міжнародних культурних контекстів. Який дає не лише сміх від незвичних поєднань чи зачудування нестандартною метафорикою, а й чимало матеріалу для роздумів про сьогоднішню людину, про її місце в минулому і теперішньому.

Уривок із роману «Бандера Distortion» Олега Шинкаренка

(…) Раптом Артем побачив за собою хвіст із двох абсолютно однакових Степанів Бандер у камуфляжі. Спочатку він подумав, що йому здалося, і вирішив перевірити. Але ні. Увімкнув смартфон і запустив фронтальну камеру, щоб побачити ззаду — ось вони! Мабуть, близнюки. Вдягнені однаково: штани, куртки, на головах — мазепинки. У руках — палиці. Рухалися впевнено й без поспіху.

«Впевнені, що я від них не втечу», — подумав Артем дещо нервово. «А раптом не втечу?» — хотів подумати він, але не подумав. Замість цього зайшов до магазину. Степани Бандери залишилися на вулиці, біля дверей. Вони були впевнені, що Артем не втече. Палиці в їхніх руках були схожі на два батони ковбаси. Артем поліз рукою до сумки і знайшов на дні роман Захара Прілєпіна «Обитель». Ним можна прикрити від ударів м’які частини тіла в разі чого. Артем сховався за холодильник із напоями, вистромив руку та сфотографував Бандер. Вони нахабно посміхалися і тримали палиці напоготові.

«Дивися, чекають мене біля магазину», — написав він Єгору й надіслав фото.

«Хто це?» — спитав він.

«Двоє Степанів Бандер із палицями».

«Двоє? А не троє?»

«Ти що, до двох порахувати не можеш?»

«Я бачу двох мужиків. Стоять, курять. Ти нічого не курив?»

«Вони женуться за мною».

«Де вони женуться? Вони стоять».

«Вичікують, коли я вийду».

«Це не Степани Бандери. Ти що — зовсім ку-ку?»

«У них на головах мазепинки».

«Це в’язані півники».

«Ти не бачиш. Фото погане».

Артем вистромив руку і клацнув ще раз.

— Гей, що ти там фотографуєш? — помітив його охоронець. — У нас заборонено фотографувати. А ну давай, вали нафіг із магазину!

— Я пива хотів купити, — почав пояснювати Артем.

— Зараз я запалю сірник. І щоб, поки він згорить, я тебе тут не бачив. А то скуштуєш оцього! — і він показав йому гумову палицю.

Артем попрямував до дверей і побачив біля каси солдата в камуфляжі.

— А вы могли бы обслужить меня на украинском языке? — спитав той касирку.

— И не подумаю, — відповіла касирка, — Киев — это русский город. Вот скоро сюда танки Путина приедут — и конец вашему украинскому языку!

Солдат схопив з гумової стрічки кульок із курячими яйцями і з розмаху опустив його на голову касирки. Кульок порвався. Яйця потекли по її зачісці та обличчю. Вона скочила — і вчасно, бо солдат уже замахнувся на неї м’яким французьким багетом.

— Бандера до тебе прийде, а не танки Путіна, сепарка клята! — сказав він.

Солдат витяг телефон, набрав якийсь номер і сказав: «Алло? Я в супермаркеті. Вона тут. Так, це вона!»

Запахло сечею. Артем обережно вийшов з магазину, але Степани Бандери вже кудись поділися. Вулицею їхав трамвай, на його червоному боці був номер 1488 ОУН. Артем також сфотографував його і надіслав Єгору.

«Це шо за херня?» — відписав той.

«Номер бачиш?»

«І шо?»

«Номер фашистський. 1488 ОУН».

«1438 і без ОУН».

«Без» там нема».

«Та ні. Я кажу, що номер інший і слово «ОУН» там не написане. Тобі здалося».

Артем купив пляшку пива «Чернігівське».

Першим ударом можна збити з ніг, а то й вирубити, якщо пощастить. Потім можна розбити пляшку об цеглину чи стовп і махати огризком, мов ножем. «Живим мене фашисти не візьмуть», — подумав він. Увесь шлях додому він міцно стискав пляшку, готуючись розбити її й завдати смертельного удару. Але марно. Біля дверей на нього чекав сюрприз. Точніше, він чекав його прямо на дверях. Це був портрет покійного Олеся Бузини.

Його роздрукували на кольоровому принтері і приліпили до дверей прозорим скотчем. На портреті був напис «Бандера прийде». Артем сфотографував портрет і пригадав, що сьогодні ж 16 квітня. День, коли бандерівці вбили Олеся. Цей спогад змусив його знову здригнутися. «Я наступний», — подумав він і зачинив за собою двері. Треба було швидко збирати речі. (…)

© Texty.org.ua