Не надто багато збірок випала доля прочитати (ця, здається, третя), проте зі всіх саме «Антисоціальна мережа» - найсильніша, всі оповідання професійно написані, в текстах немає отої наївності невпевненого пера, більшість кінцівок теж чудові. Виходить на те, що я і далі співатиму дифірамби (швидше за все так і буде), проте якість наповнення це виправдовує.

Власне тема збірки цікава і актуальна, підняті питання дуже гостро стоять на порядку денному у співіснуванні з технологіями соцмереж, які розвиваються мало не у геометричній прогресії, а тому і заходять тексти з цікавістю – у всіх них є щось знайоме, з чим теж стикався чи стикаєшся й досі. Навіть не братимусь згадувати окремо, про що конкретно в історіях авторів йдеться – враження, ніби вони обгризли тему впливу соцмереж до кісточок. Загальний висновок: соцмережі – зло. Сам я не погоджусь з цим повністю, проте якщо вкупі, то таки негативне явище, проте не без промінчиків світла – інколи такі зустрічалися в оповіданнях два чи три рази.

Окремо мушу згадати оформлення книги. Сам стиль обкладинки та ілюстрації до оповідань піднімають зі закапелків пам’яті спогади про «Джонні Мнемоніка» і жучка, якого вживили містеру Томасу Андерсону у «Матриці», тож до змісту й обгортка створює враження чогось паразитичного, шкідливого. Дрібні нюанси, без яких легко можна було би обійтися, створюють післясмак, за який вдячний – це невеличкі сірі плямки на сторінках книги, котрі, якщо придивитися, наче пошкоджені фасетки, слід на моніторі, котрий лишається від натиску пальцем. Ну і листівочка, що її використовував у якості закладки і вона постійно (адже оформлена в тому ж стилі) нагадувала про загальну тематику.

Не буду виділяти якісь окремі оповідання, бо їх надто багато, старі враження перекривалися новими, а тому найсильніші враження саме від останніх, тож від якихось вибірок чи рейтингу утримаюсь. Принагідно додам, що збірка здалася надто великою і ближче до останніх сторінок аж починала огортати депресія - гнітюче воно тут все та безнадійне.

Але враження позитивні, а час проведений з користю: відкрив нових авторів, нахватався цікавих ідей, поповнив бібліотеку чудовим екземпляром, а життя – сумнівами в завтрашньому дні, ех.

А тепер для найвідчайдушніших деталі:

ЗА ЛАШТУНКАМИ СОЦМЕРЕЖ

Звідти дивимось ми (Кшися Федорович)

Один мій викладач в університеті казав, що йому подобається його робота, бо він постійно спілкується з молодими, здоровими, сповненими енергії юнаками та дівчатами. От лікар – він же постійно з хворими, поліцейський – зі злочинцями. Поруч з нами викладач сам відчував себе молодшим, адже коли навколо тебе постійно одне і те ж оточення, ненароком переймаєш його настрої на себе.
В оповіданні ідеться про модераторів соцмережі, котрі перевіряють контент, що потенційно порушує правила спільноти. Тепер неважко дійти висновку, що за матеріали постійно їх оточують, а при такому розкладі подібне стає звичними і перетворюються на буденність, проте навряд чи можна не поїхати кукухою, коли твою життєву рутину складає контент про збочення, насилля і різну бридоту.

Синдром (Володимир Мінін)

Синдром Відчуження Мережею – власне це вже поруч і повсюди. Ідеалізовані сторінки соцмереж зовсім не передають реального стану справ, а спостереження за такими створює враження меншовартості, неповноцінності та нікчемності, в свою чергу намагання бути в тренді перетворюється в манію, хворобу. «Синдром» розповідає про крайнощі маніакального користування соціальними мережами, про те, як вони замінюють реальне життя перебираючи на себе всі пріоритети. І це тривожно, а особливо через те, що надто реально. Окрім цієї основної думки є ще і цікавий сюжет та несподівана розв’язка, тож оповідання чудове, хоча і про жахливі речі.

Той, хто сидить на кінці павутинки (Олександр Мокієнко)

Доволі химерне оповідання, я назвав би його мереживною апокаліптикою. Глибину створюють розмірковування автора словами героя. А ще цікава аналогія з казкою про Червону Шапочку, аби розпізнав це раніше, фінал не виявився би таким несподіваним. Що ж, можливо проспойлерю, але колись давно бачив фільм «Скайлайн» і хоча сам фільм не надто припав до душі, закінчення картина має просто божественне. Тож хто бачив – зрозуміє. А ще стилістика оповідання постійно підіймала в думках образи «Матриці».

Мердж (Андрій Лозінський)

Це наче історія про потраплянця в незвіданий чарівний світ, в котрому прокидаються найглибші страхи та жахи підсвідомості. Одразу ж з’являється відчуття ненадійного оповідача і, коли героя спіткають бридкі та страховидні ситуації, в думках жевріє надія, що це розігралася його хвороба. Як виявилося, все це не насправді і відповідь навіть дещо очевидна, проте розв’язка сподобалась. Мораллю оповідання може бути те, що як би чудово не розвивалися дослідження людського мозку і його перетворення у нулі та одиниці, це все одно буде не тільки темна печера незвіданого, а навіть свого роду скринька Пандори.

ЗІРКИ СОЦМЕРЕЖ

#nofilter (Поліна Кулакова)

Відчуваю, що розділ про зірок соцмереж мені дуже зайде. Історія Поліни Кулакової аж наче хрестоматійна – сам початок вже дає зрозуміти, в який бік рухатиметься оповідання, але в авторки настільки чудовий стиль, що… «веди мене». Власне саме оповідання про те, що в людини забирають соцмережі, про ту силу-силенну уваги, яку людина їм віддає, а перенасиченість уваги в одному місці призводить до її браку в іншому. Тож варто розставляти пріоритети і надавати перевагу тим речам, які дійсно творять наше життя, а не ефемерним досягненням у віртуалі. Після цього оповідання варто буде, гадаю, звернути увагу на велику прозу письменниці.

Лайкнуті (Дмитро Афанасьєв)

Оповідання-притча. Оповідання про жертву, яку люди платять за вершини слави соцмереж. Дуже цікава задумка про те, аби купити популярність за час свого життя – власне наш час і є тим, що забирають в нас соцмережі, тож це свідома плата. Наслідки нерозважливого рішення були очевидними, адже це далеко не три чарівні боби, які Джеку пропонує чарівник – це радше угода з дияволом, а він завжди виходить переможцем. Дуже сподобався фінал – самопожертва, ще самопожертва, наче й гепі енд, проте з добрячою жменею гіркоти, адже гепі енд доволі відносний.

Клуб опівнічних прогулянок (Олег Сілін)

Краплинка конспірології завжди додає розповіді таємничості та саспенсу, а сучасні інфовибухи про групи смерті роблять тему ще актуальнішою. Не скажу, що надто реалістично (в основному кінцівка), проте все ж чудово. Змусило зринути спогади про безтурботну й гуляйпільську юність, молодіжне захоплення контркультурою і вітер в голові. Ще наводить на думку, що всі нікнейми в соцмережах інколи призводять до тотальної анонімності й безкарності, що декотрі у цьому болоті перетворюються на жертву, вбивство чи кривду якої днем з вогнем не довести, а дехто навпаки – плаває, мов риба у воді, і набирається нахилів маніяка та хижака.

#Ідол (Руслан Лютенко)

Спочатку хотів було написати, що в цьому оповіданні соціальні мережі – не надто сильна прив’язка до теми збірки, однак потім зрозумів, що хоча твір містичний, про забуті культи й легковажне ставлення до минулого, поміж підтекстів визирає ще одна підступна властивість соціальних мереж – швидкість розповсюдження. Павутина віртуальних соціальних зв’язків перетинає кожного свого юзера і якщо в мережі з’являється вірусний текст/зображення/відео, за лічені години він може підкорити собі цілі людські маси. Варто бути обережним з тим, що ми поширюємо – в інакшому випадку одного разу це може перетворитися на нестримний потоп, який поглине кожного.

GORNOHUB (Василь Лавер)

І вгараздило ж мене прочитати це оповідання посеред ночі. Йдеться про темні закапелки інтернету, до котрого не так просто знайдеш вхід. А закапелки ці темні тому, що в них ховаються речі, які пересічній людині видадуться бридкими, жахливими, неприродніми. Ці темні нетрі наче чашка Петрі, у котрій зараза збоченості та божевілля має місце для росту та розмноження і навіть якщо подібні нахили ніколи в людині не проявлялися, однак в такому місці матимуть змогу, тим паче, якщо є зачатки.

ІГРИ СОЦМЕРЕЖ

Пост щастя (Дмитро Деревянко)

Оповідання на тему «Відправ трьом друзям або помреш». Добре, що все це вигадка і кожна адекватна людина розуміє безглуздість подібних ігор, однак як лякалка для незміцнілих умів дуже непогана історія, от тільки її вплив зовсім зворотний від того, якого хотілося би. Це радше фантазія, проте гарно оформлена і подана – подекуди (згодом ці місця виділяються і сенсово) текст помарканий знаками юнікоду і попервах здається, що це банальні одруківки на тексті, якому не пощастило під них потрапити, але далі стає зрозуміло, що це задумка автора і чимдалі історія похмурішала, тим густіше символи заполонювали текст, а наприкінці взагалі потрібно було нависати над самими буквами, аби розібрати суть, і ця ситуація створювала доволі химерне враження.

Замовлення (Андрій Урс)

Який же бажаний отой сир у мишоловці, а сучасний світ дозволяє ті мишоловки розставляти так непомітно і так привабливо, що тяжко уникнути ласого шматка, а тим паче молодим та гарячим серцям, сповненим юнацького максималізму, мрій та амбіцій, а на додачу образою на весь світ та проблемами «всесвітнього» масштабу. Віддаленість у мережі призводить до відчуття безвідповідальності, наче алкоголь, а також безкарності, адже ніхто не побачить твої злочини, якщо вони є тільки в повідомленнях. Отож, якими би не були мрії, не варто вестися на швидкі гроші і в жодному випадку не порушувати через це закон, принаймні коли немає гарантій.

П’ятий вершник апокаліпсису (Сергій Панасюк)

Це перше «оптимістичне» і навіть потішне оповідання. Після попередніх депресивних історій ця стала ковтком свіжого повітря – легка, з гумором, дечим навіть схожа на казку. Та і тема цікава зачеплена – зомбування. Місцями оповідання навіть перетворюється у якийсь фарс, а тому чомусь згадався «Колгосп тварин» - невимушена казка із сильним підтекстом. Головні дійові особи – працівники Міністерства внутрішніх справ і опис автора приблизно збігається з тим, який у мене в голові – совок, поручництво і некомпетентність.

Детектив міста мрій (Олександр Ігнатенко)

Одразу ж скажу, що оповідання дуже нагадало один з епізодів «Чорного дзеркала» про Сан Джуніперо – віртуальне місто, в якому відвідувачі можуть бути ким захочуть і просто брати від життя те, чого не змогли в реальності. Це річ, яка може стати невід’ємною для людей, прикутих до ліжка, тому відношення до такого виходу далеко не негативне. Саме ж оповідання – наче сторінка з життя головного героя, як він розплутує чергову справу, мов епізод зі щоденника. QR-коди поміж абзацами внесли свою цікавинку, але чомусь майже всі вони виводили тільки одне посилання. Та щось в цьому є – гадаю, батьком цього в Україні можна вважати Кідрука, а це – спроба застосування і в малій формі.

Між 110 і 150 ударами на хвилину (Сергій Рибницький)

Чимось це оповідання виділяється з-поміж інших. Можливо тим, що ситуація в ньому доволі життєва і знайома багатьом – як соціальні мережі віддаляяють людей у реальному житті, натомість зближують у віртуальному, як «соціальна» зароджує недовіру та відстороненість. А можливо це через красномовність автора, адже він використовує доволі багато різних алегорій, порівнянь, зворотів, його речення насичені та багаті. Чи через те, що автор спілкується з читачем – не напряму до нього звертаючись, а натяками, мовляв, ти це прочитав і розумієш, що це тобі слова, ти маєш на них зважити. Одне з цього точно, а що точно ще, так за захопленість автора музикою першої половини 90-х, як і головного героя, з яким і автор, і читач себе асоціює.

Естетика розчарування (Микола Палига)

Поки що найзбоченіше оповідання, проте це радше добре, адже зведена до крайнощів ситуація найкраще пасує прикладом. Назва говорить сама за себе, однак в творі не так про розчарування, як про період перед ключовим моментом. Знайома багатьом річ, коли аватарка та переписки в мережі набагато цікавіші та приємніші, аніж зустріч вживу. Хоча тут теж не так про це. Мережа дозволяє знайти місце серед того гурту людей, з яким збігаються інтереси, а коли ці інтереси доволі специфічні, то сайти, про які зазвичай не говорять, стають порятунком. Менше з тим, все, що чаїться за завісою забороненого чи прихованого, неодмінно притягне за собою наслідки. Інколи їх завчасно може направити сам фатум.

МЕРЦІ СОЦМЕРЕЖ

Привіт з минулого (Євген Товстоног)

Оповідання найменш дотичне до соцмереж, проте від цього не менш цікаве. Містичне та химерне, освіжає після низки нарікань на той негатив, що несе віртуальне життя. Йдеться про дослідження родоводу, а це ж – копирсання в минулому, а копирсання в минулому – демони та скелети, які накопичувались поколінням. Напружене та захоплююче, оповідання тримає за барки, розкриваючи по краплинні знайдені крихти у все глибшому корінні родинного дерева. В цьому випадку минуле мало би лишитись в минулому, але якщо вирішив цю яму рити, то будь готовий і вступити в неї.

Закон про повернення (Андрій Новік)

Історія на тему заміни реального життя на віртуальне, а справжніх людей на їхні цифрові відповідники. Створений в голові образ людини завжди перевершує справжній її характер, а тому життя наяву приносить розчарування, неприємні спогади та образи, проте коли твоє коло спілкування зводиться до обраного тобою числа осіб, а їхніх персонажів ти можеш навіть редагувати, то важко не потонути в такому «раю». Таке витання в мріях не приводить до чогось доброго, а відірваність від світу перетворює на непристосованих, асоціальних істот, перед якими суперечливі їхньому світогляду люди перетворюються у нестерпну муку. Оповідання знову ж таки нагадало одну з серій «Чорного дзеркала» й хоча в тому проекті рідко коли були гепі енди, тут фінал ще трагічніший.

Потойбіччя навиворіт (Василь Крамарець)

Може якось навіть дивно, проте це дуже тепла історія, якої не очікуєш у подібній збірці. Дуже чуттєва та емоційна, що посилюється красивою мовою розповіді жінки про втраченого на війні чоловіка. Спочатку ніби знову пригадалась та ж серія «Чорного дзеркала», що і в попередньому оповіданні, але згодом стало зрозуміло, що тут усе реалістичніше. Направду дуже сподобалось – можливо через контраст, а можливо через певну життєствердність та оптимізм. Дуже детально передані почуття героїні, переживання та поведінка й із несподіванкою виявив, що автор, все-таки, - чоловік. Все ж якщо смерть когось лишає в минулому, то там він і має лишатись, а ми можемо взяти з собою тільки спогади.

Мою сестру з’їли вовки (Павло Донченко)

Жахаюча історія. Розповідь ведеться від імені брата дівчини, яку, власне, з’їли вовки. Не знаю чому, але спочатку чимось нагадало нотатки з «Дракули», а атмосфера, створена фантазією автора, лиш сприяла цьому. Історія розгортається повільно, оголюючи деталі життя сестри, а заодно і стосунків її і брата й ці спогади, які віють дитячістю та легковір’ям, наче затишшя перед бурею – тривожать чимось жахним, що насувається попереду. Саспенс тримає погляд на сторінках тексту й бажання змушує шукати розгадки далі, яка не надто зрозуміла, але від того ніби ще більше моторошна, бо що ж може бути страшнішим за невідомість.

Місце утіх (Валерій Пузік)

Тут соцмережа виступає лиш в ролі допоміжного інструмента і є радше дотичною, аніж ведучою темою, яка ж головна думка – я, зізнаюсь, не зрозумів. Вочевидь, автор має досвід у написанні оповідань, тож заграє з читачем, надриваючи четверту стіну і лоскоче очікування. Все розвивається, ніби розслідування – з’являються нові деталі справи, відкриваються додаткові персонажі, однак коли доходить до розв’язки, автор чи то навмисне жартує над читачем, а чи то невдало старається його шокувати. Більше питань, аніж відповідей.

ЕВОЛЮЦІЯ СОЦМЕРЕЖ

Велика Антилетальна Система піклується про вас (Роман Онищенко)

Цілком ймовірно, що я навіть міг би відгадати автора за його стилем – надто вже специфічна у нього манера письма з присмаком якогось сарказму. Утопічне майбутнє, де людина – батарейка. Ні, це не матриця, однак у зображеному суспільстві також навряд чи хтось має справжній вибір, а ілюзія щастя змушує членів суспільства прагнути одних і тих же речей і підлягати загальним запланованим трендам. Велика Антилетальна Система забезпечує вас усім і чом би не радіти, проте свиню на фермі також забезпечують усім і загалом вона може провести безсумнівно щасливе існування. Що людина – що свиня.

Вулиця маршала Ж. (В’ячеслав (Чеш) Омельченко)

Після утопії – антиутопія. Світ поринув у анархію та розлад, бійки та бунти, звідусіль лунають неспокійні звуки жорстокості, ксенофобії, ґвалту. Але доповнена реальність – надто сильне захоплення, аби не викликати якихось наслідків, а якщо ці наслідки вдало застосувати, якщо створити кожному індивіду тепличні умови, зону комфорту, що перетікає у навколишній світ, то можна вгамувати і бійку, і пікет, і війну. Єдина змінна, яка не піддається розв’язку у цьому рівнянні – люди, в котрих бунт живе у серці, а це хворба для впокореного суспільства.

Криптокульт (Володимир Кузнєцов)

Є автори, які отримують задоволення просто від процесу письма, є автори, які люблять поринати в драму, є такі, котрі заглиблюються в деталі, а от Володимир Кузнєцов, вочевидь, любить творити для читача складнощі, створювати лабіринти, які з першого погляду здаються колажем, що де-не-де зшитий нитками і ледь тримається купи. Що це не так, читач розуміє ближче до кінця – вся конструкція набуває форми, загублені нитки знаходять свій початок та кінець, а хронологія подій при перетасуванні перетворюється у пряму лінію. Це так, проте до фіналу потрібно продиратися крізь текст, насичений термінами та новотворами, а згодом дійти думки, що розширення зв’язку людини з мережею інколи дає надто багато волі, яка переростає в безкарність.

Шедевр присмерка (Сергій Клімович)

Щось на кшталт посвяти в братство чи вступ у "вищу лігу" у декораціях соціальної мережі. Історія варта більшої форми, проте обсяги оповідання втискають її в такі розміри. Не була би ця історія хорошою без планів всередині планів, тож те, що зверху здається простим завданням для новачка, містить попід собою потаємні цілі. Загалом це історія-викрадення, в котрій найцікавіше лишилося "поза кадром" а читач дізнається про це лиш наприкінці.

Котяча утопія (Мар'яна Бекало)

Поки що це наймиліша історія - авторка зібрала цікавинки поп культури, трошки стереотипів, а зверху накрила все це котячою бідою. Що таке котяча біда - відсутність котів. Якщо авторка не просто стібеться, а навіть заклала якісь підтексти, то їх досить добре можна розрізнити: коти - мов наркотики, люди готові заради них на все, а тому не потрібно підсідати на це діло... І на наркотики теж.

ПЕРЕХРЕСТЯ СОЦМЕРЕЖ

Хлопець із Прип'яті (Марина Панфілова)

Якщо ви коли-небудь проводили власне "маленьке розслідування" в інтернеті, то бесіда, подана у вигляді оповідання, чи ж то пак оповідання у вигляді бесіди, має сподобатись. Обмеженість інформації тільки повідомленнями учасників формує з твору немов цвітучий кущ, з якого зриваєш лиш квіточки. Але хоча оповідання детективне, весь час не покидало відчуття тривоги, мов спілкуєшся з привидами. Та й загалом дивно, що це перше оповідання, подане в такому форматі - для збірки про соцмережі якось аж мало.

Eyes of the bee-holder (Марія Панфьорова)

Неочікувано, що одне оповідання стає продовженням попереднього, але це повністю в дусі збірки. Тема та ж, що і в попередньому - перетин паралельних реальностей, а бесіда відбувається в якомусь чаті. Це дуже тривожне оповідання - спостерігати, як особа, що наче таємний злий двійник, забирає життя частинку за частинкою, а потім дивитися, як у чаті згодом все менше відповідей на питання головної героїні, а тоді відчай і крик в пустоту.

Цікава кава (Вероніка Лелека)

Це третя частина глобальної історії, принаймні всі три між собою пов'язані. Чи це цілий розділ буде такий? Сама назва ніби натякає, що це буде тепла історія й це дійсно так - лампова та мила про кав'ярню і чотирьох друзів, троє з яких там працюють. Цікава задумка - суть її вистрілила наприкінці, наче ота театральна рушниця. Звісно, це можна сказати й однією фразою, проте підкріплена оповіданням вона має більшу силу - більше спілкуйтесь офлайн.

Зазираючи в очі руйнації (Алекс Берк)

Так, це оповідання також пов’язане з попередніми із цього розділу. До соцмереж відношення воно має мінімальне – тут про саморуйнацію, як єдину форму діяльності, над якою владна людина. Задано цікавих тем для роздумів і деякі думки одного з героїв цілком не позбавлені глузду, проте аж надто він в крайнощі заходить. З іншого ж боку про звичних людей читати нецікаво. Історія локально завершена і певним чином захоплива – тримає інтригу висновок, якого дошуковується головна героїня. Але я підозрюю, що висновок цього розділу у його останньому оповіданні.

Формалін (Марійка Сновида)

Чудове оповідання! Тут лише згадка про Чорнобиль, ніби натяк на перше з цього розділу. Поки що була не піднята тема стрімерів і в цій історії про одну з них авторка прекрасно розповіла, поперемінно навантажуючи текст ігровими термінами, діалогом стріму та спочатку безневинною, а потім навіть гнітючою ситуацією. До реалістичності певних описаних подій можна висловити скепсис, проте, прийнявши їх на віру, саспенс огортає такий, що наприкінці і самому страшно за героїню. А ще рекомендація – не зберігайте особисті відверті фото на комп’ютері, який під’єднаний до мережі.

Феномен Валентини (Еліс Честер)

Чимось навіть нагадало казку – можливо легкістю, можливо наївністю, якою подана героїня, можливо метаморфозами, які відбувалися після того, як героїня – Валентина – описувала «істот», та як після цього вони втілювалися в реальність - вже знайомий сюжет, коли текст переходить в справжній світ і впливає на нього. Але хоча все так мило та з такою добротою починалося, закінчення сумне, тим паче, що заразом із сумом читач отримує і невідомість щодо долі героїні. Але відкриті закінчення завжди запам’ятовуються краще.

ЖУРІ СОЦМЕРЕЖ

Скотомогильник (Дімка Ужасний)

Якщо я все вірно зрозумів, то три наступні оповідання писали ті, хто відбирав тексти до цієї збірки. Що ж – Дімка Ужасний показав себе, як боженька. Певно, найкраще оповідання, принаймні дуже вразило, адже в ньому найбільше чорнухи та аморальності, але й загалом на тему соцмереж і про те, як вони впливають на життя людини. До того ж іронія твору, немов під еталон, мовляв за що боровся – на те і напоровся. І зовсім без якихось фантастичних елементів – життєві ситуації, звичайні люди, загальнопоширений цинізм, наче реальний випадок котрогось із користувачів соцмереж. Хм, а можливо автор описав усі основні елементи з власного досвіду?

Чуже обличчя (Юлія Юліна)

Це оповідання також без фантастичних елементів і сповнене реальності, наскільки це можливо. Спілкуючись з кимось через інтернет, з кимось незнайомим, ніколи не можеш бути впевнений у правдивості слів свого візаві і перевірити це доволі тяжко навіть згодом при зустрічі, створити собі легенду – це лише питання невеликої кількості часу, хитрості та зусиль фантазії. Оповідання вирізняється своєю романтичністю, а кінцева трагедія лиш підсилює емоційне враження. Невесело наприкінці, а так все гарно починалось…

Передай далі (Тіна Гальянова)

Що ж, повторюсь і цього разу – дуже життєва ситуація, яка спіткала певно всіх, хто користується соцмережами – «Перешли це повідомлення десятьом людям, бо бла-бла-бла…». От ніколи в житті такими дурницями не займався (і не збираюся). Так – банальне і всім знайоме, проте раптом це не дурня? На базі цього і будується оповідання й воно доволі динамічне, тож і читається цікаво, а оскільки воно заключне, то мало би принаймні вирізнятися з-поміж інших. Так, воно вирізняється – в порівнянні зі загальною депресивністю збірки ця історія життєствердна та позитивна, вселяє віру у добро і те, що воно завжди повертається сторицею. Чудове завершення.

Видавництво Дім Химер