Враженнями поділилась Олександра Бойко


Почну здалеку. 1845 року в Україні, Тарас Шевченко перебуваючи у маєтку свого друга в Переяславі дописав «Заповіт». Також, у Києві було засноване таємне Кирило-Мефодієвське братство. Ми всі чудово знаємо причини, які змусили поета виливати свою тугу у віршах. І знаємо чому Кирило-Мефодіївське товариство було таємним. Росія існувала... І царем у той час був Микола І, який стирав національні особливості українського народу.

Павло Дерев‘янко у своєму першому опублікованому романі «Аркан вовків» 1845 рік описує дещо інакше. Український Гетьманат з власним військом, правлять виборні гетьмани, двопалатний парламент, загалом - вільна від московитів держава. Є свої союзники, є і вороги. Тарас Шевченко не пише «Заповіт», бо саме виставляється зі своїми художніми роботами у Польщі.

Цей момент мене особливо розчулив, яким би був наш Кобзар якби..? Все це тому, що 1654 року та, що звалася Присею не перейшла дорогу з відрами води Богдану Хмельницькому, як сталося в поемі Шевченка «Великий льох». А якщо вірити автору книги «Аркан вовків», козак Мамай - перший характерник, попередив фатальні для України угоди. Переяславька рада відбулася з кардинально іншими наслідками, і Березневі статті не були підписані.

У всесвіті Павла Дерев‘янка прокладаються залізниці, і саме провели пряме сполучення Київ - Львів. У повітрі літають цепеліни, себто дирижаблі. Є відьми і характерники-перевертні, які на рівні з Січовим військом боронять нашу державу. А Северина - головного героя твору, мавка провадить у потойбіччя, для того щоб джура вклав угоду з Ґаадом і став проклятим, натомість отримавши можливість перекидатися на вовка. Цей міфічний всесвіт такий наш, і так захоплює, що якщо вже почав читати, то не відірвешся поки не дійдеш до кінця, а там і друга частина - «Тенета війни».

Хоч не хоч, а мимоволі порівнюєш «Аркан вовків» з «Відьмаком», польського автора Анджея Сапковського. І вибач мені любий Ґеральте, але Павло Дерев‘янко створив всесвіт, який мені рідніший, ближчій, і майстерніше описаний. Можливо майстерність Сапковського для мене під сумнівом через перекладацькі нюанси, але це тема для іншої розмови.

Чим власне відрізняється українська література в оригіналі, від перекладеної - багатством мови. Так, мені доводилося дивитися значення деяких слів, але саме вони роблять твір колоритним. Тому для тих, хто раптом як і я, не знає що означають певні слова але збирається почитати, ось три головних:

  • Черес - ремінь
  • Клямра - пряжка
  • Кунтуш - військовий одяг, з вирізами на рукавах

Мені здалася цікавою писемність у цій вигаданій реальності. Архаїчна кирилиця перестала бути вживаною, натомість прийшла латиниця. До прикладу, назви деяких закладів - “Vovcha holova”, або “U staroho kovalya”. Я поверхнево поцікавилася цим питання. Етнограф і мовознавець Йосип Лозинський був фундатором ідеї латинизації українського письма. Запропонував він це у 1834-му, та перші обговорення були ще у XVII столітті. Після публікації статті «Про впровадження абетки польської до письменнитства руського», почалося оберуня зі сторони галицьких москофілів. Лозинський мав за мету прищепити українцям один з атрибутів західного світу. Це звичайно мало свої небезпеки, адже в умовах роз’єднаності латинизація віддаляла б Західну Україну від Великої. А при полонізації заходу, асиміляція з Польщею була б фатальною. Але «Аркан вовків» - альтернативна реальність, і Україна в ній не є роз‘єднана.

Книга щемить серце українського патріота, адже показує Україну такою, якою б вона могла бути, якби не сталося те, що сталося. Та головний герой сам доходить висновку: «<...>, що від припущень, у яких життя пішло інакше, стає тільки гірше». І тут я зрозуміла - Павло Дерев‘янко спілкується з читачем на значно глибшому рівні. Але не думайте, що це ода до процвітаючої України. Вороги не лише серед чужинців, а й серед своїх.

«Аркан вовків» я дочитувала, та не бачила нічого навколо. Сміялася, плакала, горло здавлювало від невимовних почуттів, бо як в кожній хорошій книзі, тут є чудово прописані герої, до яких прикипаєш, а як раптом з ними щось стається, сльози течуть самі собою.

Книга вийшла друком у молодому видавництві Дім Химер. Я тоді вже працювала в книгарні, і пам‘ятаю як приймала перші примірники. Успіхів вашому Дому Химер! Павло Дерев'янко, пишіть будь ласка ще! Ми чекаємо не лише третьої частини Літопису Сірого ордену, а і багато інших ваших книг!