Євген Лір. Степовий Бог, Вінниця, Дім Химер, 2019, 208 с.

Жив собі в Нью-Йорку двадцятого століття емігрант з України — Дмитро Тьомкін. Він був талановитим композитором і з 1929 року працював у Голлівуді. Писав музику до фільмів таких видатних режисерів, як Френк Капра, Джон Форд, Альфред Гічкок. Найбільшу славу він здобув завдяки саундтрекам до вестернів. Так, у 1953 році пан Дмитро отримав аж два «Оскари» за музику та пісню до фільму «Рівно опівдні». Коли його часом питали, як вихідцю з України вдалося так тонко відчути чари американських рівнин, Тьомкін незворушно відповідав: «Степ завжди лишається степом». Цікаво, що у своїй автобіографії він продовжує цю тезу наступними міркуваннями: «Проблеми козаків та ковбоїв дуже схожі. Вони поділяли любов до природи та тварин. Їхня відвага та філософія майже нічим не відрізняються».

З цим важко не погодитись, і якщо спробувати проаналізувати, як представлено степ в українській літературі, то найчастіше там фігурують саме козаки. Власне, а про що ще писати? Ні, звісно, вряди-годи там виринають скіфи і, якщо сильно-сильно пошукати, в українських степах можна знайти навіть партизанів, але це все вчорашній день. Образи втратили колишню свіжість та новизну, а без них у цьому «біомі помірного поясу» западає цілковита порожнеча, про яку, власне, можна писати.

Роман молодого письменника та перекладача Євгена Ліра «Степовий бог» якраз і оповідає про ту хижу пустку, що зачаїлася серед байбаків та чагарників. «Степовий бог» — це, по-перше, дебют автора у великій прозі, а по-друге, початок майбутньої трилогії «Хассара». Лір спробував погратися зі страхами читачів, зануривши їх у дивний, позбавлений виразних рис простір міста Запропади, за яким ховається рідний письменнику Мелітополь.

У центрі сюжету — підліток Сергій, що сновигає між обридлою школою (батьки добряче діймають хлопця прийдешніми шкільними іспитами) та Площею — місцем зборів усіх юних неформалів. Одного разу доля зводить його з дивакуватим відлюдником. Той, як це часто буває в книжках, розкриває молодому «послушнику» велику таємницю (а для читача — секрет Полішинеля): світ, мовляв, значно складніший, ніж здається.

Говорячи про свій роман, Євген Лір стверджує, що «центральним буде все-таки дослідження порожнечі», додаючи таке: «Мені здається, що все, що я пишу — це різні форми опису Ніщо». І це йому вдається найкраще. «Степовий бог» зшитий із кількох різноформатних клаптів — цікавих, але не завжди припасованих один до одного. Проте частини, де автор зосереджується на описі ворожої невідомості, справді проймають. Роман вдалося наповнити мало не лавкрафтівським космічним жахом перед силами, які люди не тільки здолати, а й навіть зрозуміти не можуть.

Головний герой потрапляє в цілком ірреальний світ, населений незрозумілими почварами. А втім, окрім відомого візіонера, у тексті «Степового бога» яскраво проявляються також Девід Лінч та Стівен Кінг. Розміреними плавними описами Лір викликає у читача легкий гіпнотичний ефект. Неважко повірити, що в тих пріснопам’ятних Запропадах не може трапитися нічого ані путнього, ані незвичного. Водночас — у повітрі витає виразне відчуття небезпеки. З чого виникає така атмосфера? Доволі очевидно. Усе, що відбувалося та відбувається після 2014 року, не дає змоги дивитися на безкраї обшири степів спокійно. Саме тому — хоч і цілком несподівано — роман стає схожим на американські вестерни, де світ головних героїв обмежується дрібним клаптиком «чогось» посеред екзистенційного «нічого».

Проте є в книжці порожнеча й іншого ґатунку. Мова йде про зайвих персонажів, які ні на що не впливають, але, тим не менш, займають собою сторінки невеликої книжки та перевантажують сюжетні лінії, що не отримують логічної розв’язки. Звісно, в автора є ще два томи, де він, можливо, пояснить деякі речі, але стовідсоткової певності немає. Натомість є в роману проблеми із самоідентифікацією. Історія ніяк не може визначитися, чим хоче бути: спогадами про побут та проблеми підлітків початку 2000-х чи філософським трактатом про запропадського дона Хуана. От і шарпає бідолашного «Степового бога» між раннім Жаданом та Кастанедою. Відчутно, що сам Євген Лір тяжіє до другого, хоча вдається йому більше перший.

Окрім самого роману, у книжці є бонусне оповідання, яке перемогло в конкурсі «Зачаєний жах» від журналу «Стос» і також належить до світу «Хассари». Насправді воно майже нічим не відрізняється від «Степового бога»: вдало розкритий страх перед «Великим Ніщо» і відсутність якогось адекватного катарсису. Але й Кастанеди нема, а це вже плюс. Чудова обкладинка, атмосферні внутрішні ілюстрації та деякі яскраві розділи все ж змушують поставити «Степового бога» на свою полицю, однак чи залишиться він там надовго, цілком залежить від другого тому «Хассари». Історія має бути збіса крутою, аби перекрити помилки першопрохідця. Шанс є, тож пропонуємо почекати.

Анатолій Пітик та Катерина Пітик, Київ