Відгук-ессе від Альони Радецької, м. Хмельницький

 

Крупка Віктор. Химерник: Поезії / Віктор Крупка. – Вінниця: Дім Химер, 2019. – 144 с.: іл.



Неподалік густого-прегустого лісу, що вже сотні й сотні років тримає на своїх широких мужніх плечах блакитно-сіре небо, у невеличкій усамітненій хатині живе собі Химерник. Попри все на світі він любить тишу, тому й побудував домівку якнайдалі від людей. Родичів у нього мало, та й живуть вони у поспішному, вічно заклопотаному місті. Його навідують рідко, раз у декілька років. Та Химерник цьому тільки радий. Ніхто не заважає йому прокидатися разом із соковитою вранішньою росою, потягуватися із усміхненим променистим сонцем, вдихати запах свіжого продезінфікованого лісом повітря.
Найбільш за все Химерник полюбляє дощ. Він радіє йому, наче дитина. Сміється, коли маленькі круглощокі краплинки сідають на носа, лоскочуть уже немолоді, але дбайливо доглянуті щічки, заглядають у вічі, наче закликають смакувати життя. У такі миті він думає собі: «… тільки сміх цього дощу // химерить душу / бо немає тіла». Йому віднедавна здається, що він безтілесний, бо живе лише почуттями, тим, що і як відчуває, чим переймається його серце. Химерником він є і в душі.
Коли до нього приїжджають племінники, він перетворюється на маленького грайливого хлопчика, лоскоче їх, бігає за ними, сміється досхочу. Досі перед очима вередливе маля, яке «сміється собі / усміхається», а в нього від цього «душа молодіє // вертає до мрій і до весен». Ці спогади викликають усмішку на обличчі: «… сміюся / хай буде по вінця // від щастя чудним // і хай все навколо // дивується і посміхається». Як тільки вони їдуть, він знову поринає у тишу. Бере в руки олівець і записує свої думки:


лише пілігрим я, смиренний і схимний,
нап’юся чуттів із джерел неозорих.
розкраю у щемі молитву скориму –
і небо мене на миттєвість пригорне


Бувало, згадує свою кохану, з якою не судилося поєднати долі. Вона, напевне, вже має сім’ю, втішається маленькими внучатами, а він тут, у цьому Богом забутому селі, сидить за столом, перечитуючи пожовклі від часу листи до неї. А ось той, котрий написав після того, як вона його покинула і переїхала у «живе» місто: «між нами – непевний сніг / легший за спомини // листопаду далекого// я візьму його у долоні і жмені // дивитимусь довго-предовго // блукатиму поторочею // поміж кленами // не закінчивши // пунктири // дороги». А було ж… Було:


два цілунки світів умлівають у подиху,
у неймовірності, в найглибшій заводі.
спокуса морелей у тендітному дотику.
спокутую її небавом,
даруючи митям винагороду,
рукам – відчуття морелей і ніжності,
Маргарито,
я не твій майстер, радше – Зорро
і… вітер.


Інколи жалкує про те, що не давав можливості Їй приголубити себе, поцілувати, все відганяв він себе, наче чогось боявся. Казав: «… не руш мене // я в обріях// промінні// теплім голосі// інакший / інший / з тінями / та лиш з одним веслом // не руш мене // я дихаю / живу у цьому космосі // кущем / травою / деревом і щирою весною». Якби сьогодні хтось запитав його: хто він, то відповів би: «я озиваюсь на ймення тиша». На запитання, чи має друзів, сказав би, що до нього «… у гості приходять вірші…». Химерник…


Він не любить міста. Не те, що не любить, просто не розуміє. Ще молодим Химерник часто гуляв його шляхами, милувався ліхтарями у вечірньому парку, пив філіжанками каву, смакував морозиво. Але місто ніколи не було його другом. Щось відштовхувало його від нього, в душі здіймався смерч, гризло відчуття зради. Але якої? Не знав. Не знає досі…
Село прийняло його, як свого. Тут він «… достоту дитинний і трохи кумедний». Тут він химерник.


Химерник у крамничці Дому

Химерник на Yakaboo:

паперовий електронний

Химерник у Книгарні Є

паперовий

Химерник у PocketBook

електронний