Це доволі складно чимось пояснити, але українського автора дедалі більше цікавить дослідження межі між дійсністю та фантазією. Може, хіба спробою втечі? Але від чого. Від автора, від якого не потрібно втікати? Від суспільства, яке, зрештою, ти не здатен вичавити з себе, як і власні щоденні в соцмережах? Від чого ще, крім себе. Але від себе важко втекти туди, де тебе найбільше: у власний літературний твір.

Такі враження, чуття й запитання неодмінно переслідуватимуть, коли читаєш “Химеросховище” – роман Тіни Гальянової у фантазіях, рефлексіях, поезобуттях і спробі розчленити мізки хворої, діставши звідти дещо паранормальне, потойбічне, але цілком сумісне з горищем на ймення сміттєзвалище людського мозку людини ХХІ сторіччя. Узяти й назвати даремними пошуками все в одвічне нікуди – уже щось, уже все б нічого. Але ми, оскільки ми намагаємося зрозуміти себе, сучасних, просунутих, але водночас страшенно непослідовних та неймовірно психологічно розгойданих, спробуймо збагнути і Тіну Гальянову.

Неодноразовий потяг до химер, цих дивовижно виліплених чи то скульптур, чи то духів, в українській літературі останнім часом показовий. Ми вже не намагаємося канонізувати зразки української готики як снобістської ідеї, нас тягне її пережити. Наприклад, воєнна історія та воєнно-тематична проза й поезія – що це як не неоготичні враження? Але виявляється, що химерні настрої і нестандартні, але цілком природні для Всесвіту готичного речі мають уплив і на тих, хто не на війні, на небезпосередніх свідків аномалій, які ми приймаємо за норму, на таких як Тіна Гальянова.

Тіна Гальянова по-новому описує нам химеру: це вже не скульптурка та не скульптурне враження, це частинка нашої душі, поведінки, здібностей, характеру, нахилів, а також властиво реалістичних ситуацій, в які мало не щодня потрапляє людина. Принаймні інакше виправдати перші шістнадцять частин твору, ввідних новел у людину, неможливо. Або так: “ґрунтовне дослідження химерного”, або ніяк. Тобто якщо подивитися на те, що відбувається в романі, як на звичайні паранормальні вичавлення в стилі школярських вправ, підтасованих під концепцію, це одне. Інакше також можна.

Сама авторка називає іноді свої твори атмосферними. Якщо атмосфера – це часом усе, чого потребує сучасний читач від твору, то так, і в “Химеросховищі” створюється атмосфера. Валентина Олександрівна грає на ніжних струнах наших підзабутих дитинств, пропонуючи залізти на певне ментальне горище, де все ще валяється купа всіляких закинутих старовинних або й ні речей, таких собі дрібничок-баґатель, що цілюще впливають на душу. Кожна химера початкової повісті в химерах має свою природу. Якщо химера ботанічна, то ви блукатимете з авторкою, скажімо, ледь не в пошуках папороті, і головним буде – “не озиратися”. Якщо химера – архітектурна, то досліджується не мистецтво скульптурної химери, що було б логічно, а першооснови будинку: “Він хотів би знати: хто був першим – він чи будинок, але це було нікому не відомо”. Химера темперальна очікувано досліджує відносність часу: тут “Світ зник”, а світ зникає, коли ти сам завмираєш – дуже неточне філософське визначення, але достатньо релаксичне, щоб не довіритися його парабудистській омані: насправді ми не здатні створити світ як такий, тому і за його зникнення, так би мовити, не у відповіді. Є химера амурна, з її книгами, алегоричнми кольорами та постапокаліптичними мотивами, та химера філологічна: “Нічого такого, просто слово ніколи ще раз вдерлося в твоє життя”. Химера букіністична та химера сомнабулічна. І навіть дослідження природи химери ароматичної! Але насправді у відповідності до химеротональності твору мовиться, звісно, про Смерть: “Один божевільний якось мені сказав, що шукати Її – справа життя кожного з нас, але краще не поспішати, бо коли вже знайдете, то це саме життя втратиш, адже втратиш його сенс <…> Просто раніше я не знав, що смерть пахне”.

Педагогічна, мітологічна, феміністична, телепатична, транспортна, індивідуалістична та каліграфічна химери – усе це спроби автора подивитися на світ і його звичні поняття з абсолютно оригінального боку. Так, хоча “моя друга половинка і не їсть думки”, та якщо десь існує персональна свобода, то вона все одно може бути викрадена телепатами. У главі про рекламну химерну мова не про шоубіз чи рекламу як таку, але маємо можливість насолодитися справжніми алегоріями раблеїстичного масштабу, за щирістю яких майже скучила насправді українська література: “Першою мені довелося гримувати Брехню… Тепер вона стала Правдою й пішла фотографуватися до мого друга… А ось коли прийшла Зрада й захотіла стати Вірністю, тоді я зрозуміла, що робота, за яку взялася – непосильна для простого смертного. Бо ж усе наше життя – це просто банальні ринкові відносини, і щоб вони були вдалими, треба трохи попітніти, витратитися”. Такі от рядки, що оспівують дрібниці з горищ наших голів.

Насправді, з такою, як у Тіни Гальянової, літературою – усе просто. Якщо реципієнт зливається з твором, наразі з оцим-от “Химеросховищем” у всьому, то він залюбки проживає таке саме легке, світле, вільне та еклектичне життя, як автор, якщо ж читач від самого початку починає внутрішньо протестувати романтично-поетичному наративу Тіни Гальянової, тоді нічого не вийде: він не збагне автора, не отримає задоволення від речень і, можливо, викине книжку, заявивши, що сучасна українська література “голіма” і її, моваляв, не існує. Але це не так: інакше пані Тіна просто не змогла б написати цю книжку за жодних обставин. Хоча, звичайно, що Валентина Олександрівна передовсім затята оригіналка (бажання здивувати передовсім), фантазерка (фантазія і є передовсім літературою) і лірикиня (здатність поетизувати будь-що з навколишніх здавалося б дрібниць), а потім – уже й все решта письменницьких чеснот.

Віталій КВІТКА

© ГО "Український інтерес"