Сергій Рибницький у прозі не новачок, не так давно з’явилась його перша книжка короткої прози “Я — кисень”, а невдовзі у видавництві Дім Химер вийшов “Жовтий закон”. На перший погляд це антиутопія, дії якої розгортаються на території України в не такому вже й далекому майбутньому. "Жовтий закон" - це радше роман-притча, бо в антиутопіях зазвичай описується тоталітарне суспільство з чіткими рамками і правилами, закостеніле та традиційне, а цей роман швидше про тугу за традицією, хоча і з цим не все так просто. Але про то згодом.


Почну щодо самої структури тексту. Він розхристаний, хаотичний, подекуди потрібно продиратися через слова, відчувається, що автор грішить поезією. В одному з відгуків читачка писала, що автор наче розкачувався в першій половині, а от у другій у нього нібито все вдалось. І дійсно, спочатку читання іде важко, бо текст постійно перескакує з одного на інше, перемежований описами суспільства, від яких подекуди віє дидактикою та візіонерством. І це дратує, бо здається, що багато чого можна перенести в дію, яка і так сповільнена майже до нуля, а тому складається враження, що персонажі стоять на місці, хоча вони нібито кудись ідуть, блукають колами, хоча завдання хлопчика, здавалось би, просте — принести лейтенантові, що за кілька метрів від нього розбирає завали Міністерства транспорту, де загинула його мама, чистий аркуш. Та якщо згадати, що Рибницький в “Жовтому законі” описує по суті хаос, де вже ніхто нічого не знає і не розуміє, то можна сказати, що і хаотичність тексту працює на створення відповідної атмосфери. Герої здаються не живими, а персонажами не то коміксів, не то мальованих радянських мультфільмів, та ще й гіпертрофованими, подекуди карикатурними. Помилково було би сказати, що персонажі вийшли картонні. Приналежність до статі чи вік є чисто схематичними - це вистава, де в якості декорацій виступають самі люди - вже навіть не симулякри, а симулякри симулякрів, де стерто уже всі межі - не даремно вміст із форми "репортер-жінка" перетікає у форму "дерево", а на обличчі хлопчика ластовиння складаються в усі можливі сузір'я, старий же взагалі нагадує не то ворона, не то чумного лікаря, тільки від якої чуми він намагається захиститися? Справжні герої — не вони, а те, що діється навколо: шум підйомного крану і крики солдат, які працюють на місці теракту, папір і попіл, що літають в повітрі, зелень у тихому сквері на тлі сірості міста, тиша і спокій у сквері-Раю etc. Так само звук є окремим самостійним персонажем у фільмах Ігоря Подольчака "Las meninas" i "Delirium".

Деколи здається, що певні шматки тексту - це такі собі рефлексії автора над прочитаними книжками, які згадуються в книжці. Але... Людина-хлопчик, окрім "диктату дорослих", протестує ще й проти "культу книжок". Він хизується прочитаним, набутими знаннями, але чи справді це "знання"? Чи варто довіряти тому, що написане, навіть якщо автор - це людина зі світовим іменем, як Том Пікеті? Фактично, ми маємо справу з критикою цитатності. Зазначу, що сліпу цитатність критикував також Домонтович у романі Доктор Серафікус, де наука, збудована всуціль на бездумному цитуванні, поставала як неповоротка і деструктивна структура, а в "Жовтому законі" - це "начитане людство", яке не здатне мислити, а лише говорити чужими словами. Також про те, що написане в книжках втратило свою вагу, свідчить протиставлення канонади на вулиці та товстих фоліантів батька Любові, який, "як інші змучені пітьмою і анархією громадяни, вдивлявся в пожовкло-сірі сторінки занадто довго і напружено, аби щось знайти для своєї наляканої душі".

Трохи про смисли роману.

Схоже, що Рибницький вирішив не то показати читачам, до якого порогу може скотитися це суспільство споживання вкупі з гуманізмом, який переживає глибоку кризу, де "на примноження вже ніхто не здатен", де, як у дурній циклічності, пережовується одне і те саме (котре ще й багато в чому перегукується з ідеями Жака Фреско), не то постібатися майже з усіх актуальних тем сьогодення, як от фемінізм, боротьба за права тварин, боротьба за довкілля тощо. Хоча я не певна ні щодо першого, ні щодо другого. Перед читачем постає проблема подвійного дна, амбівалентності усіх соціальних процесів і рухів - хто правий, а хто винуватий? Інформаційна доба, де все настільки переплуталось, що вже нереально розрізнити, де добро, а де зло, і кожен має власну позицію, і кожна позиція правильна, чи то хлопчика, який підірвав міністерство, тим самим звільнивши країну і мешканців від хабарників, чи старого ворона-Філософа, який проти нововведень, як от Жовтий закон, хоча навіть не знає, що таке "прискорення інформації" і чому треба з цим боротися, і у чому суть закону - головне, щоби проти, чи жінки-репортера, яка проти сексизму, який, у свою чергу, доведений до абсурду, бо вже назвати жінку жінкою є сексизмом. Світ не просто абсурду, а роздутих крайнощів, як великих надувних кульок, - один дотик голки і лусне, бо опор більше нема, окрім опори для камери ЗМІ, яку названо небом, бо саме звідти за людьми мали би спостерігати очі Бога, натомість Бог совається по руїнах ним сотвореного світу, а його місце по той бік камери зайняв Сатана.
Описане інформаційне суспільство більше за інерцією "інформаційне", яке навряд чи на щось впливає, зважаючи на те, наскільки часто вимикають світло і наскільки низька швидкість передачі даних. І тут ми виловлюємо ще один важливий меседж тексту: незважаючи на гасло, що інформація змінює світ через інтернет і соцмережі, все-таки реальні зміни люди роблять в реальному світі власними руками.
Ще один смисл означується, як взаємини поколінь, вічний конфлікт батьки-діти, але це буде поверхнево і не зовсім так. В особі 10-річного хлопчика ми маємо новітнього Павлика Морозова, який убив власну матір, бо вона погана і заслуговує на покарання. Він часто згадує про диктат дорослих. Насправді ж усе значно глибше, ніж дитячий героїзм у боротьбі проти диктату дорослих.
Перечитаємо усю цю дивну і абсурдну ситуацію через символи, прописані в персонажах, які нібито випадково зустрілися на вулиці біля місця теракту.

Людина-хлопчик. По суті це постмодерна людина, яка бавиться порожніми смислами, інфантильна, яка вчиняє теракт - умертвляє і так мертву, вічно відсутню, матір-хабарницю в намаганні: 1) покарати її за неприсутність; 2) перерізати символічну пуповину і перейти комплекс Едипа. Чи вдається це йому? Ні, бо немає фігури Батька, який би встановив Закон, - батько-партієць загруз в ідеології, що ніби матка заковтнула його повністю, батько-партієць не цікавиться сином, вчить придивлятися до людей, тобто вчить недовіри, що унеможливлює адекватну взаємодію з іншими. Неперейдений комплекс Едипа примушує шукати замінника Батькові, і Людина-хлопчик його знаходить в образі Бога-військового. І якщо цей персонаж уособлює сучасне суспільство, то висновки невтішні.

Сквер-Рай і символіка зелені. На думку спадає міф про вічне повернення, концепція Еліаде про ностальгію за міфологічним часом - Раєм. (Не даремно в тексті згадується Джон Мільтон). Мабуть тому протиставлено попіл, що символізує руїну й занепад, перехід епох, і зелень скверу. Слова Сатани: "А мені подобається, коли бетон і асфальт під ногами змінюються звичайною землею, і люди почуваються чужими на ній. Нічого кровного, нічого кривавого. Та згодом люди починають шукати щось незвичне, погане серед живого й зеленого, що росте й тягнеться вгору. Так, наче Рай - це систематизована безкарність чи як?" - можна потрактувати двояко: нібито говорить про зелень, як символ нового, що виростає, руйнуючи старе, але насправді йдеться про ностальгію за втраченим Раєм, де все було природою, і, відповідно, знайомим і зрозумілим, де людина - частинка, що має відведене їй місце у великій природній їєрархії - за архаїчним суспільством та магічним мисленням. І так воно і справді є. В наступному абзаці йдеться про приналежність до партії, про зелень, як символ гуманістичної єдності, а що є архаїчнішим за бажання/відчуття приналежності до певної структури/конструкту/ідеологічно наповненої групи як втілення архаїчного роду? "Але система Раю порушувалась, адже Людина не прислухався - його слухом стали завали міністерства". І вже з цього можна виснувати, куди орієнтована Людина-хлопчик - потяг до смерті його прерогатива, як потяг до змін.

Бог-військовий. Якби я обирала епіграф до "Жовтого закону", то це, найімовірніше, була б цитата з Матвія (19, 14) «Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне», бо шлях Людини-хлопчика - це таки шлях до Бога, щоб той написав на чистому аркуші новий Закон/Завіт, і зустріч таки відбувається, через усі міркування, петляння вулицями міста та екзистенційні розмови з Філософом, Смертю та Сатаною. Але виявляється, що "Бог збайдужів, що маленький хлопчик, маленький терорист сприймає його як Бога". Бог зайнятий лише собою, своїми "окопними проблемами", війною, яка ведеться вже просто заради війни, та оббріхуванням конкурентів - інших Богів? - і у цьому сповна втілює свої слова: "не мир я приніс, а меч". Бог остаточно помер, бо всі його "жертви разом зі шляхами Бога залишалися незбагненними". І що по той бік ностальгії за міфічним Раєм/землею? "Власна дикість і запах землі позбавили Бога походження", тобто міфічний Рай залишився без Бога/Батька, який міг дати новий Закон на чистому аркуші паперу, а натомість примусив Людину-хлопчика писати зізнання. Бога бояться лише тому, що він сам став терористом і мародером зі зброєю в руках, який більше не вірить в любов, а лише у мову сили (чим же тоді Бог відрізняється від Людини?). Прикметно, що Бог щовечора купує повію, щоби просто полежати біля неї і виплакатись - такий собі невротик з убитим бажанням, безплідний імпотент. Окрім того, Бог у хакі більше не Наглядач за Фуко, він здатен лише до Контролю, а Жовтий закон, який дозволяє партійцям превентивні дії щодо громадян країни, - це, фактично, повернення до визначеності і репресивності загальних правил, а іншими словами - до традицій, де інакодумство прирівнюється до терористичного акту, який може підірвати систему, навіть якщо воно виправдане. Порівняймо: "сила за тим, хто мстить" і "Палкий Бог, і мстивий Господь, Господь мстивий та лютий". Тільки є одне але - нові правила встановлює вже не Бог, але тоді хто? І так виходить, що і невизначеність хаосу зяє пусткою вічної тривоги, якої хочеться позбутися, та правильних відповідей на поставлені питання ніхто дати не здатен, навіть Філософ, а традиція сили і заборон в образі Бога-військового несе не щастя, а визначеність у вигляді смерті, реальної та ментальної. Чи був у Людини-хлопчика вибір? Звісно, що був - піти геть із місця події, як Гамлет свого часу поїхав до Англії. Натомість він з однієї халепи потрапив у ще гіршу, зовсім як невротики, що не усвідомлюють, чому стають на одні і ті самі граблі.

Журналістка-дерево-Смерть. Образ, в якому наступний символ розкриває попередній. Образ жінки, що не випадково перетікає в образ дерева. Функція Чоловіка - вчасно зупинитися і витримати невизначеність та фрустрацію, функція Жінки - розширювати межі бажання доти, доки можна. Тут же зображена жінка, яка борсається і намагається через доведений до абсурду фемінізм артикулювати свою незалежність, але насправді вона є осіннім деревом, яке закорінене в землю, можливо, того самого міфічного Раю - щось таке незмінне і статичне, залежне від опори, на якій стоїть, і це дерево не може зрушити з місця, його можна лише спиляти і надати йому іншого змісту/форми ззовні. Разом з тим дерево відмовляється бути деревом, розвиватися і плодоносити (і тут не йдеться про банальний материнський інстинкт, а про розширення бажання) - воно за замовчуванням мертве, що і втілюється в трансформацію журналістки у Смерть. Її атрибут - мікрофон-коса - ще один символ смерті. Усе сказане і зафільмоване = зафіксоване, а значить завершене і мертве. "Що за Рай без слова, яке дає ім'я всьому, що тебе оточує, - загриміла кістками Смерть, очікуючи, що у її мікрофон-косу промовлять хоч якесь ім'я чи назву."
Увесь полілог у романі мертвий, бо відбувається під всевидячим оком камери-неба Сатани, своєрідного фіксатора події, який створює готові образи та ідентичності з минулого.

Оператор-Сатана. Саме з позиції Сатани-спостерігача можна подивитися на все через фільтр і відсторонено - інший ракурс, який так не вітається в традиційних суспільствах - образ критичного погляду, що, тим не менш, все одно зумовлений фокусною відстанню, як мінімум. А з іншого боку, чорний об'єктив схожий на чору діру, що усе вбирає, чи на чорну безодню, а як відомо, "якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня також дивиться у тебе" (Ніцше). І справді - по той бік об'єктива камери саме безодня чужих поглядів та інтерпретацій.

Перехожий-ворон-Філософ. Як я уже згадувала, Філософ-ворон у мене проасоціювався із чумним лікарем. Образи цих людей в масках навівали жах. Хоча насправді вони робили, що могли, і самі ж заражалися та гинули від чуми, а їхні рецепти практично не допомагали - як мертвому припарки. Про яких саме філософів йдеться в "Жовтому законі"? Адже на грецьких класичних філософах виросло все християнське богослов'я, а на Декарті - філософія фундаментальних наук. Чи гнилі зуби цього чоловіка натякають на беззубість філософії в принципі дати відповіді на питання щодо місця людини у світі, бо навіть фундаментальні науки не здатні охопити ціле, досліджуючи лише якісь частини цілого? Чи йдеться про поп-філософів, що "вийшли в маси", але насправді їм там нічого робити?

І на завершення.

Любов-дівчинка. Зустріч з ображеним і забутим Богом-військовим, звісно, завершилась для Людини-хлопчика катастрофою, як, в принципі, і мала завершитись, "Жовтий закон" - історія апокаліпсису, де Бог знищує Людину за те, що вона вчинила на власний розсуд, хоча мала на меті одне - сподобатися Богові своєю ініціативністю. І навіть Любов не змогла його врятувати, маленька дівчинка, незріла, також інфантильна, слабка, в очах якої "зелень виповнювалася кольорами швидше, ніж ніжні стебла трави", зелень, цей символ нового життя, яка так і залишилась у міфічному Раю-сквері та її очах. Тому я не погоджуся з автором передмови Степаном Процюком, що меседж роману в тім, що Любов урятує світ. Швидше навпаки, це питання залишається без відповіді - вона усамітнилась і перехотіла рости.

 

Ірина ЧЕРВІНСЬКА,

Мережані кулі, особистий блог авторки

ЗАМОВИТИ КНИГУ